Друга світова. Вона принесла тільки страждання і мільйони смертей. У війни немає переможців, є         тільки переможені. Ми маємо пам’ятати про такі події, щоб не повторити помилок минулого. Ми також   повинні знати і не забувати героїв тієї страшної війни, які захищали і рятували  звичайне мирне     населення від окупантів і загарбників.

   Я хочу розповісти про рідного брата мого дідуся, Шавуріна Петра Івановича - полковника авіації,   льотчика-винищувача, Героя Радянського Союзу, учасника Великої Вітчизняної війни. Він   народився   23.04.1918 року в м. Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський аероклуб, потім працював там   інструктором. У 1940 році  закінчив Батайську військово-авіаційну школу пілотів. У воєнних боях брав   участь з червня 1941 року.

   З Петром Івановичем траплялося багато небезпечних випадків, він відчайдушно ризикував власним   життям. Я хочу розповісти про одну з таких історій. 27.07.1942 р. лейтенант Петро Шавурін патрулював   у районі Горький-Павлово-Лисово на літаці. Через 15 хвилин він побачив ворожий літак. Маючи   перевагу у висоті, Петро Іванович атакував його, відкривши вогонь, і вразив стрілка. У наступній атаці   мій двоюрідний дідусь прицілився в кабіну пілота і натиснув на гашетку, але патрони вже скінчилися.   Ворог продовжував летіти. Тоді Петро Іванович збільшив обороти двигуна і, вибравши момент, завдав   удар гвинтом по хвостовому оперенні. Ворожий літак звалився на землю. Але увійшов у штопор і літак   Петра Івановича, тому дідусь приземлився на парашуті. Це був перший збитий ним літак.

   Дідусь Петро вижив у Другій світовій війні, навіть не зазнав серйозних травм. Мабуть, Ангел-хранитель   хороший у нього був.

  14.02.1943 р.  Петро Іванович отримав звання Героя Радянського Союзу і ще багато інших нагород: 2 ордени Леніна, Орден Вітчизняної війни 1-ого ступеня, Орден Червоної Зірки, медалі.

   Також на честь дідусевого подвигу був побудований 10-метровий обеліск у місті Павлове Нижегородської області.

Петро Іванович помер 9.10.2002 року в місті Дніпропетровську. Дідусь був дивовижною людиною, хороброю і доброю. Моя сім’я буде завжди його пам’ятати.

                                                                                                Нещадименко Анна

                                                                                                 учениця 11-А класу

                                                                                                 КЗО «СЗШ №31» ДМР

Геленко Михайло Степанович

Спогади записано зі слів Михайла Степановича

онукою Барщінською Вікторією

   В 1941 році ми жили на вул. Ширшова, на високому правому березі Дніпра. Німці стрімко   наступали, бомбували місто обережно, залишаючи для себе деякі споруди та палаци. Багато   жителів тікали зі своїми дітьми в села до родичів.

   Батько наш служив при Троїцькій церкві. Під час війни служителі церкви та монахи   доглядали за дітьми в інтернаті глухонімих та працювали на хазяйському подвір’ї та стайні,   що знаходилася на шостій Чечелівці, зараз пр. Петровського. Мій батько та ми, діти, ходили   пішки, іноді з підводом через лінію фронту в села за провізією. Бомбили і із зброй літаків, ми   ховались, хто під дерево, хто просто падав на землю. Одного разу снаряд розірвався зовсім   поруч, і мого друга вбило, а я був поранений осколком.

   Правий берег був захоплений німцями, а лінія фронту переміщалась то на Схід, коли   радянські війська здавали позиції, то вгору от Дніпра – на Захід.

   Поруч станції Фабрично-заводська розміщався хуторок Краснопільського села, декілька   хаток. В одній з них, у нашої старшої сестри, отримала притулок наша родина. З одної   сторони станції був виритий великий протитанковий рів. Він повинен був слугувати захистом   залізо-транспортного полотна від наступаючих німецьких танків.

   На початку війни німці міцно тримали свої позиції, а залізною дорогою постійно відправляли   до Германії захоплених полонених, різні трофеї та чорнозем.

Ешелон зупиняли на станції для огляду локомотива, поповнення запасів води та провізії. Жителі села прибігали до вагонів, приносили хліб, яйця, молоко, як могли підтримували своїх.

   Хворих, та померлих полонених окупанти скидували у цей протитанковий рів, трохи притрусивши землею. Ешелон йшов, а біля рову залишались двоє вартових з собаками, вони не дозволяли місцевим жителям наближатися, стріляли. Люди бачили, як рухалася земля, але спроба допомогти ще живим у цій величезній спільній могилі закінчувалася смертю. Взимку особливо багато замерзало у товарних  вагонах, мертвих та напівживих викидали у рів, їх навіть не закопували, сніг засипав сам.

   Влітку 1942-го в одному з ешелонів був серед полонених солдат та чоловік моєї старшої сестри Микола Федоренко. Він бачив у вікно вагону свою хату, бачив свого тестя, котрий серед інших селян приніс хліба до поїзду. Кричав, кликав його. У дуже схудлому зарісшому чоловікові було маже неможливим впізнати родича. Батько зміг випросити у коменданта поїзда відпустити полоненого додому.

   Ще на початку війни, подалі від лінії фронту, німці відпускали полонених, якщо знаходились рідні. Солдати Германії сподівалися, що війна скоро закінчиться їх перемогою, і захоплені землі разом з кріпосним народом залишаться у їх розпорядженні.

Микола видужав и знову приєднався до своїх, і через деякий час, у 1943-ому році, загинув під с. Софіївкою.

   За час відступу, німці старались увезти  із собою дітей віком від 14 років і батьки ховали їх як могли, часто ціною свого життя. Ми з братами тікали в ліс до партизан. Було страшно. Партизани влаштовували облави, мінували мости. Дітей намагались не посилати на бойові завдання, берегли, жаліли.

   Велика Вітчизняна війна торкнулася багатьох сімей. Не стала винятком і моя   родина. У кожного з нас є батьки, сестри, дідусі. Їхні життя наповнені як   яскравими  і радісними моментами, так і сумними, болісними митями.

   Я хочу розповісти про страшну сторінку життя моєї бабусі - Дорошеко   Серафими Яківни. Вона народилася 17 вересня 1934 в селі Забігайлівка,  що   на Полтавщині. Хоч на початок війни їй було тільки 7 років, але вона   прекрасно пам’ятає ті страшні 4 роки свого життя. Із захоплення, але   одночасно й болем в душі вона розповідає мені про все, що пам’ятає. Буває, як   приїду до неї в село, розмовляємо до самої ночі. А я сиджу, роззявивши рота,   слухаю її історії.

   Увійшовши до їхнього села, німці, почали трощити все. Тож людям довелося   викопувати собі землянки, щоб хоч якось вижити. У той час народився брат   моєї бабусі – Толик. Коли німці проходили повз хату бабусиної родини, а   маленький Толик кричав, йому затуляли рота, щоб їх не знайшли. Фашисти   були жорстокими. Нищили все на своєму шляху. У селі залишилось тільки   одне приміщення не зруйнованим  -  це клуб, де збиралася молодь. Замість   клубу німці влаштували штаб. Клуб і сьогодні стоїть у селі мовчазним свідком тих жахливих часів, але вже, звісно, в не найкращому стані.

   Під час визволення Забігайлівки радянськими солдатами німці, відступаючи, зігнали всіх корів у балку та розстріляли. Люди плакали, шукаючи потім серед невинно знищених тварин свою годувальницю. Ось таке дитинство було у моєї бабусі.

   Звісно, неможливо переказати все, що мені розповіла бабуся за стільки років. Але історія живе з нами, до тих пір , до поки ми пам’ятаємо її. І саме ця історія, така страшна війна, більше ніколи не повинна повторитися…

                                                                           Мельник Роман

                                                                           учень 11-А класу

                                                                            КЗО «СЗШ №31» ДМР

Заморуєв Євген Євсеєвич

   Євген Євсеєвич народився 10 грудня 1926 року. Коли розпочалася Велика   Вітчизняна війна 15-річний Євген, як і всі юнаки того часу мріяв потрапити на   фронт «бити фашистів». До діючої армії Євгена Євсеєвича призвали лише в жовтні   1943 року, коли йому виповнилося 17 років. Військова кар`єра молодого сержанта   розвивалася стрімко. Невдовзі він став командиром-наводчиком протитанкової   установки, а після закінчення військової кафедри інституту – лейтенант-майором.

   Воював Євген Євсеєвич у 75-тій гвардійській стрілковій дивізії 1-го Білоруського та   1-го Прибалтійського фронтів. Брав участь в обороні та визволення Риги, Варшави,   декількох німецьких міст, та у взятті Берліну. Був двічі поранений. В останньому   бою напередодні Перемоги у передмісті Берліну Євгена Євсеєвича було поранено.   Так що Перемогу йому довелося святкувати на шпитальному ліжку.

   За відважну службу Євгена Євсеєвича нагороджено: «Участник боевых действий»,   «За трудовое отличие» та ще п'ятнадцять інших медалей.

                                                                             Барма Катерина

                                                                             учениця 10-Мі класу

                                                                             КЗО «СЗШ №31» ДМР

Мой прадед-мой герой.

Галактионов Василий Григорьевич

(1917-1986)

  Великая Отечественная война! Как давно это было для нас и как недавно для   истории. Великая война и Великая трагедия для нашего народа. Наверное, не   осталось и семьи, которая не была бы задета этой кровопролитной войной. С   каждым днем становится все меньше и меньше свидетелей тех дней. Пока живы   ветераны и труженики тыла, их знают и помнят, но многих уже давно нет с нами.   Поэтому я хотел бы рассказать об одном человеке, которого уже нет в живых, но   он с нами благодаря памяти, потому, что он оставил свой след в жизни как и   многие другие, и пока мы помним о них- “они живы”. Зовут этого человека   Галактионов Василий Григорьевич - отец моей бабушки, дед моей мамы и мой   прадед.

   Мой прадед участник Великой Отечественной войны. Всех подробностей я не   знаю. Свой рассказ я писал на основе воспоминаний бабушки и мамы. По моему   убеждению, человек, который прошел огненный ад, не очень хочет даже близким   рассказывать об этом, видимо начинает щемить сердце и болеть душа. В рассказе   моей матери прадед однажды сказал: “Врагу не желаю испытать и увидеть то, что   испытать и увидеть пришлось мне”.

   Родился прадед 15 июля, 1917 года в селе Малый Колояр, Пензенской области.   Семья была многодетной. Его отец был рабочим. Прадедушка окончил   электротехнический техникум. 2 октября 1938 года был призван на службу в   Советскую армию. 28 марта 1941 года поступил на службу в органы К.Г.Б. 

В 1942 году вступил в ряды Коммунистической партии Советского Союза.

   Если армия защищает народ и страну, то контрразведка - саму армию и тыл. Причем не только защищает от вражеских агентов, но и поддерживает ее боеспособность. К сожалению никуда не деться от того факта, что бывают слабые люди, морально неустойчивые, это приводит к дезертирству,предательству. Один вовремя не выявленный предатель, или трус, может погубить целое подразделение, сорвать выполнение боевой операции. Контрразведчики выполняли и массу других функций: выявляли вражеских диверсантов и агентов, готовили и забрасывали в тыл опергруппы, вели с противником радиоигры. Прадед работал на фронте по выявлению диверсионных немецких группировок. Воевал до дня Победы. До 1943 года- в 34 армии Северо-Западного фронта. С 1944 года в 40 армии второго Украинского фронта. Закончил войну в Венгрии.

   На фронте познакомился с моей прабабушкой, своей будущей женой Галактионовой (Котляровой) Ниной Даниловной, которая тоже воевала. Она родилась 19 ноября

В 1923 году в Воронеже. Студентка библиотечного техникума, в 18 лет ее забрали на фронт. Там прабабушка работала связисткой.

   В освобожденной Польше  связисток встретили растерянные женщины- полячки,они удивились увидев их,таких красивых, молодых и веселых девушек. Оказывается, они представляли русских женщин рогатыми и страшными.

   …Это была любовь с первого взгляда. Говорят, что война и любовь понятия не совместимые. И все-же любовь на войне спасала. Жаль, что сохранилось очень мало писем и стихов, которые прадед писал прабабушке, но те которые есть пропитаны нежностью и любовью.

В 1945 году они поженились в Вене, куда дошли с армией и там родилась старшая дочь Наталья (моя двоюродная бабушка), а затем прадед получает назначение на остров Сахалин и там появилась на свет моя бабушка- Татьяна.

   Через три года семья прадеда по назначению переезжает в Закарпатье в город Хуст, а в 1956 - в Днепропетровск. В 1958 году - уволен в запас и работает на заводе пластмасс начальником 1-го отдела, был первым секретарем партии КПСС на заводе, потом парторгом, и начальником отдела кадров в Днепростроймехе.

   Мой прадед был заботливым мужем, любящим отцом и дедом.

А так-же будучи уже на пенсии посвятил себя внукам и своему хобби-рисованию.

   Прадед очень хорошо рисовал. Где-бы он не находился, всегда зарисовывал все то, что видел.

   Награжден медалями: «За боевые заслуги», орден «Отечественной войны 2 степени», двумя орденами «Красного Знамени», медалью «За доблесть», оредном «Отечественной войны», медалью «За отвагу» и тд.

   Умер 13 июля 1986 года. Люди шли нескончаемым потоком, что б проводить прадеда в последний путь. Похоронен был под залпы почетного караула!

   Закончив писать историю своего прадеда, я сидел за столом и смотрел на ордена и медали,

на справки и документы более полувековой давности, и испытывал чувство гордости. Сколько ему пришлось пережить за свою Родину. Жизнь моего прадеда пример мужества, чести и доблести. Он выполнил свой долг перед родной землей.

   Да, другими были те люди, сильны телом и духом, и как бы не ломало, не гнуло к земле, стояли они, стояла и наша держава. Неужели оскудела на таких людей земля, неужели мы действительно вымираем? Никто не даст нам ответа на этот вопрос, кроме нас самих. А что бы жить с честью, нужно, чтобы память не умерла, знать свою историю, помнить о тех, кто воевал.

Зинченко О., 11-Ми

КУЗ "СОШ №31" ДГС